Тихе й відлюднене австрійське місто повернуло свою позицію і нині переходить до нового удару, оскільки на вулиці виходять  мандрівні архітектори, богемні гурмани та радикали з аерозольними балончиками

Консульство Австрії рекомендує всім охочим ознайомитися зі статтею Vienna: all shook up, яку вперше було опубліковано в січні 2015 року в Condé Nast Traveller.

Мене переслідує чоловік у напудреній перуці й атласному сюртуку, що виблискує, наче червоний льодяник на сонці. Він також одягнений у штани й пару невідповідних чорних кросівок. Краєм ока я помічаю наближення ще однієї перуки й прискорюю крок. Це схоже на сцену з «Механічного апельсина», але тут немає нічого страшного, я просто намагаюся перехитрувати минуле Відня.

Пара оперних зазивал – лише частина цього. Тоді як століття тому місто сяяло мріями та видіннями, поштовх яким дали Шіле, Шенберг, Троцький і Фрейд, в останні десятиліття воно вдоволено дрімало. Прогуляйтеся добре збереженим першим районом, де неокласичні палаци вишиковуються вздовж бульварів, як кальцифіковані айсберги, і легко уявити себе, як ви блаженствуєте в сутінках Австро-Угорської імперії. В опереті Центральної Європи, де Берлін виступає в ролі розгульного розпусника, а Прага – лиходійського чаклуна, Відень, як правило, отримує однотипні ролі, як-от сувора стара діва, що метушиться через свої дрібнички.

Але останнім часом місто надало собі певну свободу дій і показало інший бік свого характеру: більш самовпевнений і навіть грайливий. Вів'єн Вествуд одягнула віденський балет у шотландський плед, бородатий австрійський чоловік у жіночому одязі, ім'я якого Кончіта, став переможцем Євробачення, і всі, здається, чули про музиканта чи художника, який щойно переїхав назад із Берліна. Насправді молоді креативники більше не відчувають потреби взагалі їхати. Як мені хтось сказав: "Ми зараз у такому віці, у наші 20 і 30 років, коли відчуваємо, що починаємо брати під контроль наше власне місто".

Щоб дослідити цей новий Відень, я зупиняюся на південь від центру, у 4-му районі, Віден. Моє ліжко вільно переміщується полірованою бетонною підлогою поруч із кутастою лампою від Томмазо Чиміні та м'яким сидінням біля вікна (саме те місце, щоб підслухати підсвідомість міста); дерев'яний стіл-полиця охоплює побілену цегляну стіну, тримаючи мою раковину, комп'ютер «Макінтош», забитий місцевими порадами, чайник і старовинну друкарську машинку. Усе це так охайно, як шухляда кресляра. За сусідніми дверима замість іще одного готельного номера – магазин із продажу ковпаків маточин коліс. Я – гість урбанавтів, групи з трьох представницьких молодих архітекторів, які впевнено перетворюють порожні магазини на лофти на рівні вулиці. У цьому місті шпигунів з'являється відчуття перебування в безпечному будинку, де я можу йти й приходити непоміченим.

Ідея полягає в тому, щоб занурити гостей в околиці центру міста, далеко від головної вулиці, але з великою кількістю відкриттів. Замість покажчика кімнат мені дали мапу – на папері, досить тонкому, щоб розжувати й проковтнути, якщо мене спіймають і допитуватимуть, – яка вказує місця, де можна поїсти, випити й походити магазинами: зелене наметове кафе Goldegg для сніданку, де офіціантка з краваткою-метеликом і зачіскою Саллі Боулз приносить мені каву та яйця; кафе Aromat для вечері, де мої гречані галети підкидає Оллі в синьому кашкеті. За межами моєї кімнати є велосипед, на якому я вештаюся містом, вивчаючи місцевість.

У верхній частині моєї вулиці місто ніби сповільнюється, зупиняється, щоб перевести подих; хоча саме тут матеріалізується одне з майбутніх Відня: новий Центральний залізничний вокзал, який відкриється 2016 року для потоку пасажирів із Будапешта, Праги, Венеції. Ви можете стежити за його прогресом із висоти сорокаметрової оглядової вежі Bahnorama; ви також можете озирнутися на минуле понад дахами.

Експерименти із сучасністю відкидають довгі тіні у Відні: Дунайська вежа (Donauturm) з 1964 року, коли вежа з обертовим рестораном була обов'язковим аксесуаром космічної ери; оригінальний будинок Гааса 1990 року, де фігурні вироби зі скла спотворюють твердий сталагміт шпиля собору Святого Стефана. Серед останніх надходжень – DC Tower (Donau City Tower), що похмуро коливається на горизонті, самотня дитина (її дзеркальний близнюк досі не збудований); і, наче здійснюючи аварійну посадку на максимумі двигуна деформації простору, університетська бібліотека Захи Хадід, що високо виступає над студентами, які проходять повз, її фторидно-білий інтер'єр виглядає надто футуристично, щоб уміщати щось настільки архаїчне, як друковане слово. Смішно подумати, що все це дечим завдячує австрійському архітекторові Адольфу Лоосу, який ледь не спричинив бунт, узявши лезо бритви як прикрасу. Він мав пристрасть до англійського фасону одягу й зневагу до претензійності, вважаючи (1908 р.), що «той, хто сьогодні носить пальто з оксамиту, – не художник, а блазень або маляр».

Століття тому художники рипіли стільцями й занурювали вуса в каву в кафе Grand або Landtmann; нині вони збираються на недільний бранч або ретроджазові вечори в барі на даху Dachboden готелю 25hours hotel, розглядаючи неокласичні статуї на будівлі навпроти, або в Daniel на краю садів палацового комплексу Бельведер. Порівняно з міськими готелями «старої гвардії», ці два виглядають такими безтурботними, як підлітки, що надувають бульбашки з жувальної гумки в задній частині класу, ніби їхні дизайнери вперше пішли на Гластонберійський фестиваль сучасного образотворчого мистецтва і відтоді сильно змінилися: готель Daniel із вуликами нагорі та повітряним потоком позаду готелю, плюс власна пекарня; готель 25hours із цирковим дизайном і бургер-фургоном для гурманів. Дорослішим здається готель The Guesthouse, неподалік від готелю Захер, але без швейцара в уніформі. Там може бути банда нецивілізованих шанувальників поп-музики, що веселяться в ліфті та на стінах, люб'язно надана фотографом Вольфгангом Заком, але це винятково невимушений готель із маленьким рестораном, який зігріває дров'яна піч, і затишними куточками для читання в спальнях біля вікон.

Потім іде Американський бар Роберто (Roberto's American Bar). Я чую про Роберто Павловича задовго до того, як зустрінуся з ним, адже половина молодих барменів міста згадують його ім'я з приглушеною шанобою. Щойно я сідаю на єдиний вільний табурет, мені подають ковток Fernet Branca, щоб змочити горло. Роберто в окулярах із товстою оправою, зі стрілоподібним волоссям, говорить зі мною так, ніби підхоплює нашу розмову, розпочату кількома днями раніше. «Я нещодавно був у Лондоні, – каже він мені. – Люди, яких я зустрічав, були такі п'яні, але такі ввічливі». І він знову йде, щоб відновити порядок у кутку бару з ведмежою хваткою та шампанським. У барі група Clubland-промоутерів, що святкують день народження, усі в толстовках і спортивному взутті (який збірний іменник пасував би для промоутерів? – Ейфорія? Падіння?) Ще в середині 1990-х років я і половина моїх друзів слухали Kruder & Dorfmeister, пару віденських DJ/продюсерів, відомих своїми гіпнотичними плавними даб-реміксами, і я замислювався, який вплив вони мали. «Ці двоє були першопрохідцями, – каже один. – Вони змусили нас відчути, що будь-хто може бути успішним, навіть якщо ми у Відні. Тут завжди існувала сильна класична й оперна культура, але не так багато простору, щоб дати шанс молодим, творчим людям. Хлопці, які стоять за Wurstsalon, змінили гру на початку 2000-х років, влаштовуючи таємні вечірки в парках, на складах, навіть на старих турецьких дискотеках, пізніше заснували клуб Pratersauna. За ними пішла команда Turbo crew, яка відкрила клуб Grelle Forelle. Можливо, наша близькість до Берліна змушує нас триматися разом і працювати заради досягнення одних і тих самих інтересів. Я не знаю багатьох інших міст, де мейнстрим і андеграунд так тісно пов'язані між собою».

Пізніше я їду на таксі до клубу Pratersauna (мій водій слухає по радіо "Summer Night City" гурту ABBA. Він не отримав записки про політику електронної музики у своєму місті?), який самовільно оселився в будівлі старого спа шістдесятих років біля гігантського колеса огляду. Усередині натовп трохи під дією коктейлю Aperol spritz; тріо ді-джеїв, що вимальовуються на сцені, видають обертові фрактали звуків, баси, які розгойдуватимуть ваші штани, якщо вони сидять недостатньо щільно. Біля басейну надворі, намагаючись не впасти, я розговорився з Андреасом, графічним дизайнером у картатій сорочці, з брекетами й бородою, яка витримала б випробування при дворі Франца Йосифа. «Відень був дуже нудним, але за останні кілька років відкрилися хіп-кафе та бари; є Feschmarkt (ринок дизайну та мистецтв) біля пивоварного заводу Ottakringer, із кіосками, що продають товари всіх видів, фестиваль Pop Fest на площі Карлсплац, навіть захід для роботів-барменів. У мене таке відчуття, що зараз тут набагато більше занять, ніж часу й грошей, якими я розпоряджаюся». Він запрошує мене із собою на клубну денну вечірку біля басейну, яка відбудеться наступного дня, але попереджає: «Це буде переважно дівочий техно». Дівочий? «Бачиш, із вокалом».

«О, я мандрував цією країною, мандрував залізницею, взявши із собою свою крихітку. Раптом вона пішла – зовсім зникла...». Якщо добре написані слова пісні чи двох – це те, чого ви бажаєте, – то перегляньте назви народних і кабаретних пісень у музичному автоматі в таверні Zum Gschupftn Ferdl. Пісня Сіссі Крамер "Das Pin-Up Girl" або Гельмута Квальтінгера "Bundesbahn Blues". Судячи з його зовнішності, Гельмут явно був людиною, що отримувала задоволення від їжі та вина, і якій тут би сподобалося. Ferdl – це перезавантаження Heuriger, традиційного винного льоху, який, як каже мені співвласник Ніколай Пешль, втратив своє призначення й став надто несмаковитим, із пластиковим виноградним листям і барильцями. «Ми хотіли відновити його, як Доктор Хто», – каже він. З пікселізованою неоново-лаймовою вивіскою надворі, у Пакмана, як виявилося, талант до дизайну, всередині біле по білому картонне малярство, а на стінах через трафарет нанесено трактор. Офіціант із варварськи підстриженою зачіскою приносить мені сувенірну склянку із золотою облямівкою з органічним вином Uhudu – фруктовим розе з тонким присмаком Харібо (Haribos) – і тарілку з викладеною кров'яною ковбасою, гірським сиром і ложкою м'якої салямі Lardo.

Це та країна, де вас можуть вразити галушки, наповнені вареною яловичиною; але одне з найгарячіших місць тут – крихітний ресторан японської кухні Mochi, а в інших місцях кухарі відходять від традицій, стають вегетаріанцями: у своїх 57-ми ресторанах у мережі готелів Meliá Зігфрід Kröpfl грає з можливостями вегетаріанства на найвищому рівні; Штефан Реш освіжає страви, як-от судак і лопатка ягняти, у високотехнологічному ресторані Park Hyatt's hi-tech Bank restaurant, посипаючи супи й пудинги пилком фенхелю та збризкуючи сінним молоком. У скромному місці неподалік від каналу – новий ресторан Константіна Filippou, де геніальний шеф-кухар створює мальовничі страви, на яких овочі часто в центрі уваги, розташовані з точністю дзен: сонячні промені з помідорів, що проростають трав'яними пагонами; пінне горохово-м'ятне рагу з грінками з чорізо.

Тим часом усередині грандіозної багатоповерхової будівлі з мідними табличками в 9-му окрузі повним ходом іде відродження їжі старої школи. Двері в Mezzanin 7 відчиняються, і хмара паперових метеликів пурхає до стелі. «Ми вирізали їх кілька днів», – каже Мартін Радль, тоді як шеф-кухар Вольфганг Гафнер-Шоєр продавлює коротко нарізану локшину через сито, як пластилін PlayDoh. Квартира виглядає як споруда Джеффа Кунса, пофарбована в кольори лакричного асорті, з кітчевою порцеляною, пір'ям, коричневими фотографіями та люстрами. Команда провела місяці, обшукуючи блошині ринки й родинні книги рецептів, і тепер курує смак імперської Австрії у своєму приватному клубі Supper Club – новому явищі для міста – з несподіваними виступами співаків і музикантів, дражнячи дитячі спогади солодкими й кислими маринадами, дикими травами, супами, які подають в античних супницях, і яловичиною, запеченою протягом кількох годин, з ароматом любистку, кмину та червоного перцю.

Група дитячих саморобних суден по той бік озера у дворі Музейного кварталу, повз стриптиз-клуби розміру ляльки Барбі, виготовлені з пакувальних ящиків. Цей розлогий комплекс відкрився в імператорських стайнях 2001 року й ознаменував зсув у ставленні до сучасного мистецтва; тепер воно сприймається як частина істеблішменту, як центр Помпіду чи Тейт Модерн, з кафе, сувенірними крамницями та склопластиковими багатокутниками надворі, на яких можна лягти на повний зріст. Поряд із добре відомими австрійськими художниками, такими як Клімт і Шіле, у базальтовій галереї музею MUMOK у Музейному кварталі MQ ви можете знайти віденських прихильників прямої дії – поганих хлопців епохи шістдесятих, – які використовували людське тіло як полотно, показуючи довгого носа конформізму за допомогою розмазаної їжі, частин тварин і дечого гіршого. Вони візуально прикували увагу й, як правило, зазнавали арешту. Творча топографія міста, натхненна дешевими просторами для проєктів і щедрим державним фінансуванням, продовжує зміщуватися, і нові галереї та мистецькі твори з'являються в найнесподіваніших місцях. У сутінках на розі Am Hof, найстарішої міської площі, марсіанський дим починає просочуватися з решітки: Жовтий туман ісландського художника Олафура Еліассона, що нині став невід'ємною частиною місцевої погоди. Зимовий палац у стилі бароко – колись дім австрійського Веллінгтона, героя зі схильністю до трансвестизму, принца Євгенія Савойського, – нещодавно реквізовано для актуальної мети; я йду червоними килимовими доріжками повз мармурові статуї Геракла, які дивляться на мене в сум'ятті, ніби кажучи: «Ну, ви ніколи не здогадаєтеся, чим вони займалися нагорі". На тлі тонкого листового золота й паркетної підлоги я знаходжу полотна Шона Скаллі та Герхарда Ріхтера, каніфольні двері Рейчел Вайтрід. Можна легко відволіктися на великі фрески з детальним зображенням перемог Євгенія – постріл із мушкета тут, залп кавалерії там.
Найновіший центр мистецтв – чудова велика коричнева будівля Ankerbrotfabrik, колишній хлібозавод у робітничому 10-му районі. (Тут усе залежить від розрахунків. У 6-му і 7-му районах найкрутіші крамниці, але там стає надто дорого орендувати, і, кажуть, молодь перебирається в 16-й район). Стріт-арт-шоу Cash, Cans & Candy в повному розпалі, наповнене параноїдальними трафаретними роботами та інтуїтивною графікою в стилі коміксів, а його прихильники з аерозольними балончиками розгулялися на повну на стінах по всьому місту. Чорні чорнильні щури, схоже, виходять із цих Каналізацій Людини (тут 1948 року знімали класичний нуар); мінотаври вступили в боротьбу; лисиця з чорними, як вугілля, очима стрибає на свою завмерлу, нічого не підозрювальну жертву. «Існує те, що називається «віденським затишком», який не хоче, щоб його турбували барвистими, провокаційними повідомленнями, – каже мені Василена Ганковська, художниця болгарського походження. – Виклик полягає в тому, щоб змусити людей сприйняти місто не лише як чисту територію імперії, а як місце, що росте на периферії міста».

Унизу, біля каналу, поширюються вкриті пліснявою графіті, немов лишайник, по всій цегляній кладці. Невидимі потяги гуркочуть за металевими решітками. Готем на Дунаї. За останні 10 років Дунай було врятовано від постіндустріальної хвороби, а влітку обидва береги всіяні невеликими групами людей, що влаштовують пікнік, і парами, які бовтають ногами над кольоровими брижами води завдяки LED-відображенням будівель над річкою. Відень тут не лише розстебнув ґудзики своєї сорочки, а й відкинув її вбік. У пляжному барі Tel Aviv офіціантки в обрізаних джинсах і майках ходять легким кроком по піску, наливаючи напої під дзижчання комарів і плескання в долоні в такт електронній музиці. Димчастий пил від пірі-пірі та смажена на грилі риба з кіосків-халуп у контейнерах привертають мою увагу. З Motto, блискучого першокласного яхт-бару, ви можете спостерігати за лайнером Twin City Liner, що припливає з Братислави й заходить у док нижче. Випивши зайвого, ви можете зрештою опинитися в Словаччині, лише за годину їзди звідси.

Одна частина стріт-арт-сатири зображує в карикатурі забудовника, який каже: «Поруч із цим графіті ми створимо нашу нову вітальню неформалів! У відповідь на комерціалізацію група міських садівників зайняла простір між двома барами, заповнюючи величезні дерев'яні клумби за зразком громадських ділянок Нью-Йорка.Табличка поруч із помаранчевими махровими чорнобривцями говорить: «Будь ласка, не зривайте, вони священні».

Цього року буде ажіотаж з приводу 150-річчя Рінгштрассе, головного центрального бульвару міста з часів 19-го століття; але є багато чого іншого, що можна відзначити, крім цього, – нові ідеї та проєкти, менш формальні, які сіють насіння в тріщинах і проміжках між ними. Існує давня приказка про це місто: якщо світ наближається до кінця, переїжджайте до Відня, бо тут усе відбувається на п'ять років пізніше. Але я не впевнений, що це досі так.

Шопінг

Група вуличок позаду Музейного кварталу, у 6-му і 7-му районах, створена для повільних прогулянок. Софі Поллак відкрила крамницю одягу We Bandits на вулиці Theobaldgasse 2012 року, де зберігає речі невеликих скандинавських, австрійських і південнокорейських марок (Pushbutton, Uniforms for the Dedicated) і розміщує тимчасові колекції в старій бальній залі неподалік. «Корейські дизайнери вигадливі й не бояться кольору», – каже Поллак. Я була досить здивована сорочкою із зірковим дизайном, який, якщо придивитися, виявився лисицею, що курить люльку. По сусідству розташована крамниця Feinkoch, модель гастрономічної крамниці, де ви купуєте картку з рецептом, а потім вибираєте всі необхідні інгредієнти. До інших об'єктів, що вирізняються, належать крамниця Die Sellerie на вулиці Burggasse, де можна купити дерев'яних птахів, типографські мапи й паперові прикраси, і крамниця галерейного типу Himbeer & Soda з єдиними у своєму роді дизайнерськими меблями.

Види кав'ярень

У цьому місті кав'ярень з'являються нові гібриди. Відвідайте кафе Phil на вулиці Gumpendorfer заради літератури й музики; кафе Das Möbel із лаконічним дизайном інтер'єру; кафе Radlager заради відновлених італійських шосейних велосипедів і заради еспресо, зробленого на кавомашині Faema 1960 року. Протягом літа троє друзів представили нам кафе Sneak In, щоб задовольнити свою любов до модного повсякденного одягу для молоді та спортивного взуття, поєднуючи дефіцитні ескізи марок Y-3, Ransom і Filling Pieces з невимушеною атмосферою кафе та DJ-сесіями.

Куди піти поїсти

Mochi: вишуканий, як лакована скринька; скуштуйте суші-піцу та саке-граніту (якщо немає вільних столиків – у ресторані Ansari по сусідству подають страви грузинської кухні з ароматом шафрану).

Neni: близькосхідний анклав посеред жвавого лабіринту для гурманів – Нашмаркту (також пошукайте Корейське кафе Кіма Кохта).

Skopik & Lohn: скандинавський прохолодний пивний бар в оновленому 2-му районі, з каракулями на стелі, рагу з оленини та лободою в меню.

Restaurant Konstantin Filippou: Exquisite Michelin-starred plates at reasonable prices.Вишукані страви, відзначені зіркою Мішлен, за розумними цінами.

Said the Butcher to the Cow: нові бургери Відня та загальне захоплення джином починаються тут.

Mezzanin 7: щоб забронювати вечерю в старовинному стилі, напишіть Мартіну Радлю office@mezzanin7.at (вартість меню приблизно £35 з особи).

Де можна випити

Той скандал із рідиною антифриз у 1980-х роках був найкращим, що сталося з австрійським вином. Тепер воно чудове – не лише білі сорти вина, а й червоні теж, – і за наявності винограду, що росте на околиці міста, Відень є рідкісним містом, яке постачає вино з лози до склянки. Георг Грос із виноробні Wieninger лише хоче, щоб люди дозволили вину трохи постаріти. «Завжди існувала традиція пити молоді вина, але тепер, коли наші вина кращі, – вони повинні мати можливість дозріти», – каже він мені трохи сумно. Скуштуйте келих в Unger und Klein, Julius Meinl і Zum Gschupftn Ferdl або вирушайте на одноденну екскурсію на винний двір Weininger. Для коктейлів бар Roberto's American Bar дотримується класики; заради нових рецептів коктейлів відвідайте Puff speakeasy в колишньому будинку розпусти або If Dogs Run Free заради напою Damascus Sour (ром і кардамон). Найкращі види з даху – Le Loft у готелі Sofitel і Bloom у готелі Lamée, навпроти собору Святого Стефана. А в барі готелю Meliá, на 58-му поверсі, з Дунаєм, що розтікається внизу, команда закоптить вам під ковпаком будь-який напій, який вам подобається, – навіть пиво.

Мистецтво

Ернст Гільгер вважає, що можна витратити щонайменше два-три дні, досліджуючи галереї Відня, яких стає дедалі більше. Впливовий галерист показував тут Воргола й Гарінга в 1980-х роках; тепер його надихають відео художника Юліуса Монако та Саймона Веги, сальвадорського скульптора, що використовує знайдені матеріали. Шукайте невеликі простори навколо вулиці Eschenbachgasse в 1-му і Schleifmühlgasse в 4-му районах, де новаторською силою є галерея Georg Kargl Gallery. Так само, як у Зимовому палаці, перевірте, яка виставка в музеї 21er Haus, охайному, у стилі павільйону, зразку архітектури п'ятдесятих років біля саду Бельведер.

Де зупинитися

Urbanauts: нещодавно відкрили дві нові квартири; з п'яти “The Tailoress”ближче до штаб-квартири Urbanauts, тоді як у "The Gallerist" є ванна кімната, досить велика для струнного квартету. Усі вони мають безкоштовні мінібари. www.urbanauts.at Номер на двох від £80

The Guesthouse Vienna: дизайн від Теренса Конрана в стилі тридцятих років із вигинами; забронюйте один із 702 просторих номерів. Мінібари щедро наповнені вином. www.theguesthouse.at. Номери на двох від £135

25hours Hotel Vienna: візьміть один із номерів люкс заради виду з вікон і ванної. www.25hours-hotels.com Номер на двох від £95

Hotel Daniel: забронюйте номер із підвісним ліжком у задній частині готелю – або з повітряним потоком, його інтер'єр спроєктував дизайнер яхт. www.hoteldaniel.com Номери на двох від £75

Park Hyatt Vienna: видовище перламутру, встановленого в золотому кварталі району, з басейном на території колишнього банківського сховища. www.vienna.park.hyatt.com. Номери на двох від £310

Meliá Vienna: для виду на місто й Дунай із висоти орлиного польоту. www.melia.com Номери на двох від £115

Hotel am Brillantengrund: де перебиваються вуличні художники та музиканти (Cody Chestnutt, Hudson Mohawke). Мама менеджера нашвидкуруч готує першокласну філіппінську їжу. www.brillantengrund.comНомери на двох від £60.

Як дістатися

British Airways літає прямим рейсом із Гітроу. Для детальної інформації про місто відвідайте www.wien.info

Цю статтю вперше було опубліковано в Condé Nast Traveller у січні 2015 року

Джерело: http://www.cntraveller.com/recommended/cities/vienna-expert-guide